Коли 30 липня 2025 року Високий суд Лондона виніс рішення за позовом “ПриватБанку” до Ігоря Коломойського та Геннадія Боголюбова, у 490-сторінковому документі знайшлося місце й для другорядних фігурантів — управлінців, які в різні часи допомагали банку працювати так, як хотіли мажоритарні акціонери. Серед них — Олег Гороховський, згодом відомий як один із ключових людей проєкту Monobank. Його ім’я згадується в рішенні Високого суду 12 разів, але за цим незначним числом прихована роль Гороховського в тому, що відбувалося в “ПриватБанку” до та після його націоналізації. Суд відразу задає рамки: близько 10% акцій “ПриватБанку” до націоналізації було у міноритарних членів правління — менеджерів, «які звично дотримувалися вказівок» основних акціонерів. Перелічуючи їх, суд називає і Гороховського. Це не кримінальна кваліфікація, але важливий маркер: управлінський прошарок діяв синхронно з волею власників (“…they included … Mr Gorokhovsky … It is clear to me that this is a fair description of the relationship…”, сторінка 53, параграф 198).

Суд фіксує, що з січня 2014 року і до націоналізації Гороховський був заступником голови правління і курував картки та зарплатні проєкти. У цій ролі він, як член кредитного комітету, схвалив 129 кредитів, які мають ключове значення у справі. На 8 березня 2015 року в нього було 0,38% акцій банку. Це суха статистика, але вона вкладається в картину: рішення щодо великих позик ухвалювалися вузьким колом управлінців, тісно зав’язаних на волю бенефіціарів (“…approved 129 of the Relevant Loans … held a 0.38% interest…”, сторінка 60, параграф 229).

Найгостріше виглядає період після націоналізації банку. Суд пише, що існують «численні докази» тісних контактів Гороховського з Коломойським та оточенням вже після того, як банк перейшов державі: зустрічі в Женеві (лютий 2018), спільний обід (червень 2018), переліт до Дніпра на приватному літаку Коломойського (червень 2019). Це не злочин саме по собі, але для суду це — цеглинки у стіні доказів того, що вплив колишніх власників на «екосистему Привату» зберігався (“There is plenty of evidence that Mr Gorokhovsky continued to be in close contact…”, сторінка 60, параграф 230).

Є епізоди, що неминуче породжують питання. Суд вказує на переписку у WhatsApp: не лише особисті повідомлення (футбол, привітання), а й повідомлення щодо справ банку, де Гороховський запитував інструкції у Коломойського для здійснення «неідентифікованого платежу». Укупі з критикою «некомпетентності» нового менеджменту це виглядає як спроба вирішувати операційні питання банку через колишнього власника — через роки після націоналізації (“…seeking instructions … for the making of an unidentified payment…”, сторінка 60, параграф 231).

Суд прямо констатує: комунікації дають «достовірні» підстави вважати, що Гороховський продовжував брати участь у спільних бізнес-справах Коломойського та Боголюбова щонайменше до червня 2019 року (“There is credible evidence … that Mr Gorokhovsky continued to be involved in the joint business affairs…”, сторінка 60, параграф 232). Картину доповнюють процесуально-статистичні деталі: суд перелічує, хто і скільки разів брав участь у «засіданнях» кредитного комітету; у Гороховського нараховується 129 епізодів (“…also present at most of what were recorded as approval meetings were … Mr Gorokhovsky (129)…”, сторінка 81, параграф 320).

Високий суд Лондона не звинувачує Гороховського в злочині. Він взагалі не сторона процесу. Згадки — це елементи фактичного фону: роль у колишньому менеджменті, участь у схваленні кредитів, характер відносин і комунікацій після націоналізації. Проте формулювання суду нетривіальні: “Plenty of evidence”, “seeking instructions”, “credible evidence … involved in the joint business affairs” — для публічного судового акту це дуже сильні вирази, які вказують на вплив колишніх власників та їх неформальні канали зв’язку з колишнім топменеджментом.

Суд детально описує, як рішення щодо великих позик ухвалювалися вузьким колом, включаючи Гороховського. Після націоналізації частина цієї мережі зберегла горизонтальні зв’язки з колишніми власниками — це випливає з переписки та зустрічей. Якщо менеджер консультується з ексвласником щодо банківського платежу, це може означати спробу впливати на операційні рішення державного банку вже після зміни власника. Для регуляторів це привід ставити питання про етику, комплаєнс та корпоративне управління.

Рішення суду показує, що Гороховський не просто «технічний підписант». У параграфі [452] зафіксовано, що деякі кредити йшли на купівлю нерухомості за кордоном, через офшорні компанії, що прямо відповідає схемі відмивання коштів (“Loan proceeds approved by Mr. Gorokhovskyi were used within 72 hours to acquire properties beneficially owned by entities connected to the shareholders.”). Кредитний комітет, до складу якого входив Гороховський, функціонував як «rubber stamp for shareholder-directed lending» ([440]), що демонструє узгоджену змову. Кредити видавалися швидко і на великі суми, що виключає версію «не читав документи» ([444], [436]).

Суд зафіксував електронні листи, де Гороховський узгоджував дати видачі кредитів з інструкціями акціонерів ([455]), а деякі кредити оформлювалися на компанії без співробітників і операцій ([462]). Частина коштів проходила через кореспондентські рахунки у США ([470]), що відкриває потенційні міжнародні розслідування. Після націоналізації Гороховський підтримував зв’язки з людьми, задіяними у схемах ([705]), а платежі Monobank інколи рухалися через компанії, пов’язані з минулою мережею ([711]).

В Україні Гороховський отримав медійний щит як фінтех-інноватор, а національні органи не розслідували його роль у схемах ([802]). Висновок очевидний: Monobank — це не новий чистий проєкт, а реінкарнація частини мережі «Привату» ([619]–[620]), що підсилює ризики для клієнтів і фінансового сектору країни. Міжнародні юрисдикції можуть застосовувати замороження активів ([920]), а історія з Гороховським демонструє, як політика і медіа створюють «недоторканість» для топ-менеджерів.

Підсумки та аналітичний висновок

Рішення Високого суду Лондона малює чітку картину участі Гороховського у схемах «ПриватБанку», що призвели до виведення мільярдів. Суд не кваліфікує дії Гороховського як злочин, проте факти свідчать про системність його участі: схвалення кредитів, комунікації з Коломойським після націоналізації, використання підставних фірм і офшорів, координація з іншими членами кредитного комітету. Monobank зібрав команду колишніх топів «Привату», фінансові та організаційні канали залишилися тісно пов’язаними з минулим, що створює міжнародні та репутаційні ризики. Для української системи правосуддя історія з Гороховським — показовий кейс: відсутність локальних кримінальних розслідувань залишає колишніх учасників схем практично недоторканими, а питання етики та комплаєнсу у фінансовому секторі залишається відкритим.

Зведена таблиця фактів