Подорожуючи українськими регіонами, я щоразу переконуюся: справжня унікальність області прихована не лише в архітектурі чи природі, а в мові. На Рівненщині, де поліські ліси межують зі старовинними селами, таким скарбом залишаються місцеві діалекти — жива мовна спадщина, яка досі звучить у побуті.

Саме локальні медіа та дослідники регіону фіксують ці мовні особливості, зберігаючи їх у публікаціях, архівах і розповідях про культуру Полісся. Такі матеріали про традиції та мову Рівненщини можна знайти й у регіональних онлайн-виданнях, що системно документують культурне життя області.

Історія діалектів Рівненщини: коріння Полісся

Рівненська область є частиною історичного Полісся — регіону, який через природну ізольованість зберіг унікальні мовні риси. Місцеві говірки належать до північного наріччя української мови, зокрема середньополіських і західнополіських говорів, що формувалися ще з часів Київської Русі.

Лінгвісти зазначають, що саме болота й ліси стали «мовним щитом», який захистив діалекти від уніфікації. Тут і сьогодні можна почути форми та слова, що давно зникли в інших регіонах України.

Як звучить рівненське Полісся

Поліські говірки легко впізнати за м’якою фонетикою та архаїчними формами. Наприклад:

• «дякувати» → «дєкувати»
• «тяжко» → «тєжко»

Зберігається тверде «ц», дзвінкі приголосні наприкінці слів і старі граматичні конструкції, які роблять мову надзвичайно образною.

Лексика діалектів: Слова, що оживають у побуті

Найцікавіше в діалектах Рівненщини – багата лексика, яка відображає місцеве життя. Багато слів запозичені з ткацтва, землеробства чи побуту, і вони досі живі в селах. Ось деякі приклади, зібрані з різних джерел:

Побутові слова та предмети домашнього вжитку

• Ослінчик – невелика дерев’яна лавка чи табуретка. “Ходи сідай на ослінчик”, – каже бабуся, запрошуючи до столу.
• Плавунка – тканинна торбина або кошик. “Де ти ту плавунку поділа?”
• Куманець – глиняний глечик. “Налий з куманця узвару”.
• Капці – домашні тапочки. “Візьми капці, не ходи босий”.
• Баняк – каструля.
• Куфера – валіза.

Сільськогосподарська та харчова лексика

• Збіжжя – зернові культури. “Треба збіжжя перебрати”.
• Товченик або Товмач – товчена картопля (залежно від села).
• Боцюн – чобіт.
• Ровер – велосипед.

Абстрактні та емоційні вирази

• Гутірка – тиха розмова. “Сіли на лавці – і гутірка пішла”.
• Кєбета – кмітливість. “Має кєбету”.
• Прочуханка – сварка чи догана.
• Рідкий мозок – забудькуватий чоловік.

Ці слова не просто архаїзми – вони передають нюанси, яких бракує літературній мові. Письменниця Юлія Новак-Голубєва з Варського району використовує діалекти в своїх творах, щоб додати автентичності: “Це мова дому, до якої хочеться повертатися”.

Чому діалекти варто зберігати

У сучасному світі діалекти зникають через урбанізацію, інтернет та освіту. Молодь мігрує до міст, де панує літературна мова, а старше покоління відходить. Але збереження говірок – це збереження ідентичності. Вони свідчать про давність української мови, надихають літературу (згадайте Лесю Українку чи Уласа Самчука, які черпали з волинсько-поліських діалектів) і додають колориту культурі.

Експерти закликають: записуйте слова від бабусь, використовуйте в літературі, вивчайте в школах. Як каже Котяш, Полісся – “архаїчна зона слов’янського світу”, де збереглися процеси з часів Русі. Без діалектів ми втратимо частину себе

Висновок

Діалекти Рівненщини – це не relikt минулого, а жива нитка, що з’єднує покоління. Від фонетичних перлин до колоритної лексики, вони роблять мову багатшою та емоційнішою. Як журналіст, я переконаний: у часи змін варто цінувати те, що робить нас унікальними. Якщо ви з Рівненщини, послухайте бабусину “гутірку” – і відчуєте смак дому. А для решти – це запрошення відвідати Полісся та почути ці слова наживо. Збережемо діалекти, бо в них – наша історія.