Спочатку українці ввічливо звернулися: “Дайте зерно по Чорному морю возити”. Ну що тут може бути складного? Але Путін вирішив, що це надто щедро, і пригрозив своїм легендарним Чорноморським флотом. Уявіть собі цей момент: стоять такі моряки, похмурі й грізні, готуються захищати… що? Ну, мабуть, якісь невідомі скарби на дні моря. А тим часом торгові судна спокійно собі заходять у порти Одеси, наче в пекарню за хлібом. А флот? Ну, флот зник з радарів. Мабуть, у морський бій не дуже хотілося. Та й не було за що.

Потім був ще один цікавий сюжетний поворот. Українці знову попросили: “Верніть наших азовців!” І тут на сцену знову виходить Путін, такий собі суддя в чорній мантії. Вироки, суди, тюрми, тортури — усе по старому сценарію. Але ж українці не з тих, хто сидить склавши руки. Виявляється, ВСУ вирішили зробити свій власний “обмінний фонд”. Вдарили по Курській області, та так, що тепер на азовців міняють срочників, мов на барахолці: “Свіженький солдатик, недовго був у руках! Хто міняє?”

І нарешті, кульмінація серіалу. Українці знову приходять з проханням: “Дайте дозвіл на удари дальнобійною зброєю”. Західні країни дипломатично відповідають: “Ну, це ж небезпечно, краще без цього”. А українці стоять, посміхаються, і кажуть: “Добре, зробимо свої ракети-дрони”. І зробили. Тепер склади окупантів розлітаються в різні боки, наче попкорн у мікрохвильовці. Сидиш собі, і тільки чуєш: бах, бах — це десь на фронті святкують.

І тут приходить головна думка: якби в далекому 2014-му, коли українці попросили просто “відчепитися”, їх почули, то цей серіал взагалі б не почався. Але ні, тепер всі актори в грі, і кожна серія стає дедалі цікавішою